З книгами Чеха вперше мене познайомив товариш. Військовослужбовець, до речі. Тоді він сказав мені, що тексти пацанські і я проникнусь. Так, власне, і вийшло. Через кілька років після того ми з Артемом зустрілись на Книжковому Арсеналі, де він  презентував нову книгу, і поговрили «за життя», «за війну» і, звісно, «за літературу».DSCF7901 copy— Розкажи, будь ласка, про свою нову книгу «Точка нуль». Про що вона?

— Багато людей думають, що це книга про війну, але насправді вона про людину, яка потрапила у незвичні для себе обставини. В даному випадку – це війна. Чесно кажучи, я не планував писати цю книгу, бо торкатись військової теми у літературі поки не на часі. Ми ще не встигли дистанціюватись від цих подій і не знаємо, чим це все може скінчитись. Але про свій власний досвід я все ж вирішив написати, тим більше що матеріал збирався якраз під час моєї служби. Після повернення з війни я виклав усі чернетки в один файл і зрозумів, що може вийти книжка.

— Якісь приховані сенси читачеві варто шукати у «Точці нуль»?

— Ні, бо я взагалі не люблю філософію війни. Єдиний сенс війни для мене у тому, що це величезна махіна, яка йде вбивати. От і все. Я в цю книжку не вкладав ні «перемоги», ні «зради» — просто намагався бути щирим.

— Герой у книжці – ти?

— Так. Я пишу від першої особи про те, що мене оточує, що я відчуваю та переживаю, про те, що мені сниться.

— В діалозі з іншими письменниками ти казав про видуманого героя, який помирає на цій війні, але незрозумілим залишається те, за що він помирає. Це питання для тебе ще на часі?

— Так, тому я і не беруся за серйозну прозу про війну. Якщо мій герой помирає, то чому? Якщо він повертається додому, то який кінець у цієї історії? Якщо він вирішує перейти на іншу сторону, то хто тоді переможець у цій війні? Всі ці питання дуже складні і я не маю відповідей на них.DSCF7906 copy—  Як ти вважаєш, які теми, окрім війни, мусить підіймати сучасна українська література?

— Назвати якісь конкретні теми я не можу, а тим більше не можу давати поради авторам.

— А про що б тобі було цікаво почитати?

— Просто про життя. Мене дуже тішить, що така проза починає потихеньку з’являтись, оскільки ще п’ять-десять років тому ми мали якісь химерні твори, у яких не було живості, того, що ми бачимо щодня. Але, чесно кажучи, я мало останнім часом читаю художньої літератури. В основному це публіцистика і нон-фікшн.

— Яка мета у сучасної літератури в Україні?

— Основна мета – писати багато і по можливості якісно. Так склалось історично, що у нас фактично не було літературної школи. Траплялись сплески, але дуже скоро вони знищувались. Тому мені здається, що ті, хто пише зараз, будуть відігравати значну роль у майбутньому. Сподіваюсь, наступні покоління з сучасних авторів будуть брати приклад, вивчати їх твори.

— Пару слів про Книжковий Арсенал. Що для тебе ця подія?  

— Свято. Це справжній літературно-книжковий карнавал: купа людей, цікаві виступи, зустрічі із друзями. Тут є саме та форма спілкування, якої ми позбавлені через Фейсбук і решту соціальних мереж. Принаймні, я позбавлений.

— Тобі бракує живого спілкування?

— Певною мірою. Три роки я жив у селі, спілкувався із двома друзями та не ходив ні на які тусовки або літературні зустрічі. Потім була війна, яка вирвала мене із життя на півтора роки. Лише зараз я потихеньку повертаюсь до нормального ритму і роблю перші кроки для того, щоб  віднайти це живе спілкування з іншими людьми.DSCF7914 copy— Не можу оминути тему бойових дій. Яким тобі запам’ятався образ жінки на цій війні?

— Жінок на цій війні багато і всі вони різні, але їх об’єднує те, що всі вони воїни, здатні допомогти чоловікові-солдату. Це ті войовничі мадам, які приїздять на Ренж-Ровері до солдатів та привозять тепловізори, біноклі та форму. Я ніколи не зустрічав настільки рішучих та впевнених у собі дівчат. Деякі хлопці губились на їх фоні.

— Як думаєш, чому для людей вже за годину їзди від фронту війни немає?

Мені здається, що війну розуміють ті, хто її відчув на власній шкурі – ті, хто побував під обстрілом, у кого вбили близьку людину, хто втратив дім. Я тричі приїздив у відпустку до Києва і взагалі не міг зрозуміти, що відбувається. Там же справжнє відбувається, а тут фігня якась. З іншого боку я розумію, що не можна постійно думати про війну і жити нею. Для військової справи все ж мають бути спеціальні люди. Наразі це солдати нашої армії.

— Ти відчував щось подібне до армійського братерства «на гражданке»?

— Знаєш, ні. Те, що виникає у армії на війні – більше, ніж дружба. Коли я йшов «на вихід» у сіру зону із двома товаришами і розумів, що зараз ми можемо померти, у мене не було сумнівів, що ми одне за одного поліземо під кулі. Хто на таке здатен тут? Друзі? Я не впевнений у цьому. Тому я плакав, коли ми йшли на дємбель. У мене ніколи раніше такого не було. І зараз, коли я у компанії вип’ю пляшечку пива, то починаю згадувати своїх побратимів. Це дуже дивне відчуття. Я дуже вдячний, що у мене є такі спогади.

— У тебе був ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) або ж, інакше кажучи, вигоряння?

— Вигоряння – дуже влучне слово, оскільки, щойно я повернувся додому, у мене у була ейфорія від того, що я живий та здоровий знову зі своєю сім’єю. Я відвідував фестивалі, з’їздив до Одеси та насолоджувався життям, аж десь через місяць мене «накрило» так, що я не знав, куди себе подіти. Депресія була настільки глибока та «чорна», що мені не хотілося геть нічого: спілкуватися з сім’єю, бачитись із друзями та взагалі жити. В такому стані я міг лише лежати. Тоді я звернувся до психолога, знайшов роботу і почав працювати по п’ятнадцять годин щодня. Праця мене і врятувала.DSCF7918 copy— Ти за щось вдячний війні?

Я вдячний їй за той досвід, що мені довелось отримати. Перший час мені було дуже складно адаптуватись до армійського життя, але коли мені це вдалось, я відчув ті «кайфи», через які солдатів знов тягне на війну. А ще це дуже хороша школа для чоловіків. Особливо для таких спокійних та лагідних, яким був я.

— Ставлення до поняття «патріотизм» у тебе змінилось після служби?

— Як це не дивно, але до війни я був більшим патріотом, ніж зараз. І на це не вплинула політика нашої держави відносно армії. Чесно кажучи, я взагалі не знаю, із чим це пов’язано. Я пам’ятаю, як раніше, коли я дивився футбол, то під час виконання гімну я підводився і співав разом з футболістами. Крім Ракицького. Ракицький ніколи не співав гімн (сміється). Зараз цього вже немає і жовто-блакитні паркани не викликають у мене позитивних емоцій.

— Повертаючись до літератури. Мені здається, що книжки, які ти писав у 2006-2007 роках дуже чітко характеризують твоє покоління. Ти міг уявити собі книжку про звичайне життя, написану зараз? 

Така книжка, власне, майже написана. Щоправда, вона поки не пішла до видавництва. Я писав її, перебуваючи на сході. Це життєві історії простих людей, які жили поряд зі мною, були моїми сусідами, друзями. Я дуже шкодую, що твори, написані мною десять років назад, взагалі вийшли. Мені тоді хотілось розповісти про свій багатий двадцятирічний досвід, і зараз це виглядає смішно.

— Як вважаєш, у твого покоління є проблема?

Думаю, ні. Існують проблеми окремих людей. А насправді нам класно живеться. Навіть під час війни.

 Фото і текст: Філіп Доценко

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.