Дуже цікаво спостерігати за обличчями людей, які вперше бачать мистецтво не на стіні у музеї, а безпосередньо поруч із собою. Наживо. Таке мистецтво частіше всього називають перформативним або ж просто перформансом. Після перегляду глядачі зазвичай крутять пальцем коло скроні та невдоволено розходяться. Чому так відбувається та що таке перформанс у сьогоденні розповів Федір Александрович – викладач НАОМА.IMG_8041 copy— Загальне визначення перформансу усі можуть подивитись у Інтернеті. Що для вас цей напрям у мистецтві?

— Думаю, перформанс завжди існував. Це певні ритуали, які виконує кожна людина, спілкуючись із соціумом або ж з духами чи богами. Взагалі, мистецтво – це гра із чимось дуже серйозним. Pussy Riot, наприклад, молились але водночас виступали. За часів середньовіччя людство навіть не сприймало живопис як арт —  були лише люди, які розписували церкви. А потім ці люди почали ставити своє прізвище під роботами. Лише коли людина, що проводить ритуал (який, до речі, може бути серйозним та болючим), ставиться до нього як до гри, він наповнюється сенсом мистецтва.

— Тобто це жанр не новий?

— Усвідомлення перформансу як жанру мистецтва, відбулося не так давно – на початку ХХ століття. Це було зумовлено інтересом соціуму до традицій та звичаїв інших культур та появи таких монументальних праць як «Золота гілка» Джорджа Фрейзера. На мій погляд, коли художники вивчали ці звичаї і якимось чином стикались із філософією екзистенціалізму, вони брали їх як певний матеріал для власних дій. Ми можемо сприймати харакірі як перформанс, якщо він має на меті створити мистецтво. І ми аж ніяк не можемо сказати, що це новий звичай. Таким чином, якщо митець проведе ритуал сеппуку (прим. ред. – те ж саме, що й харакірі – ритуальне самогубство) у Пінчук арт-центрі, то така акція буде мати неабиякий розголос.  IMG_8048 copy— Яка наразі ціль перформансу?

— Ми можемо спитати: «Яка ціль у життя?», потім довго полемізувати, але все одно залишимось без відповіді. Так само і в мистецтві – ціль у тому, щоб творити. Звичайно, митець може експериментувати із політичними або соціальними змістами, але експерименти повинні залишатись грою, правила якої встановлює сам художник.

— Яка різниця між перформансом та театром? Особливо імпровізаційним?

В театрі людина грає певну роль, від якої вона дистанціюється – Гамлєт, наприклад. В перформансі художник грає сам себе. Ця роль не обов’язково може бути правдивою, до речі, але головним героєм має бути саме митець.IMG_8031 copy— Відносно форми у перформансі: наскільки вона важлива?

— Робота митця – працювати над формою, лаконічністю та довершеністю свого художнього витвору. Також форма нероздільно пов’язана із питанням смаку, особливо у нашому закастованому та закритому суспільстві. В Україні у художника нема змоги повноцінно працювати над формою, оскільки він просто не бачить навколо різноманітності.

— Чи можна говорити про наявність конкуренції у сьогоднішніх реаліях?

— Конкуренція допомагає митцям існувати і бути у діалозі один з одним. На прикладі групи РЕП (прим.ред. –  Революційний експериментальний простір), яка почала своє існування у 2004 році у складі близько 30 людей, можу сказати, що, зрештою, кількість людей скоротилась до кількох осіб, з якими і працювали українські олігархи. В першу чергу, через те, що так зручніше. Така ситуація, звісно, є повним виключенням конкуренції. З іншої сторони, художників доволі багато і для розвитку вони мають  спілкуватись, а не затуляти собі та іншим очі у напруженій боротьбі.IMG_8042 copy— Як ви прийшли до перформансу? 

Для мене важливим є елемент діалогу. Наприклад, Альона Мамай проводила акцію. Вона — молода дівчина, влітку, одягнена, роздавала листівки. Я – немолодий чоловік, взимку, роздягнений, розповідаю про мертвих. Це найпростіша  пара. Справжнє мистецьке спілкування складається зі складніших цитованих сенсів та «літер», які до цього хтось винайшов.

— Відносно спілкування. Те, що робить, наприклад, Павленський – спілкування із соціумом?

Так, із народом у першу чергу. Він же не міг просто піти і сказати те, що думає Путіну в обличчя. Тому він діяв за допомогою художньої акції. Це стосується не лише Павленського — існував, наприклад, Віденьский акціонізм. Мистецтво грає у певне рівноправ’я – перед богом, небом, смертю. Павленський говорив із Путіном не як із президентом, а як із людиною. Звичайно, той нічого не почув.IMG_8059 copy— Чому художників не чують і часто вважають диваками?

— Думаю, проблема в освіті. Чомусь у школах ще з радянських часів посилено вивчають лише курс літератури, особливо російської. На мою думку, раніше це робилось для того, щоб показати, наскільки українська література була у той час провінційною. Чому у школах не вивчають історію кінематографу чи живопису?

— Український перформанс має своє обличчя?

— Мистецтво однієї країни дуже відрізняється від мистецтва іншої, жодних сумнівів. А от чи може воно розповсюдити свою мову на інші культури – то вже питання. В українській історії дуже багато речей, які можуть бути універсальними та цікавими іншим людям – це і важкі речі, як переживання голоду чи Чорнобильська трагедія, так і доволі безтурботні та красиві, як український авангард.IMG_8058 copy— У своїх майбутніх акціях ви б хотіли сказати щось конкретне?

— У своїй творчості мені хочеться говорити про історичні трагедії, які хвилюють мене та, на жаль, мають тенденцію повторюватись. Я не та людина, яка будує довгострокові плани, тому буду діяти в залежності від ситуації.

Дружити з Федором

Фото: Филипп Доценко

 

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.