Вони просили назвати їх командою дендрофілів і я так до кінця й не зрозуміла, жартували вони, чи ні. Женя і Даша ні секунди не сиділи без посмішки і надихали мене не тільки дихати і прийти полити квітки вдома, а й посміхатися, що правда трошки заважало ставити запитання.Копія файлу __DSC0135.jpg_ copy— Чим ви займаєтесь?

Даша: Я проектний менеджер, працювала три роки в IT-сфері, розробляла мобільні застосунки, займалася веб-розробкою. Зараз працюю над двома власними проектами: перший стосується виробництва і дизайну кед, інший — соціальний проект.

Женя: А я костоправ. Ремонтую людей, лікую вивихи, спину.

— І як це проектний менеджер і костоправ зустрілись?

Д: До того ж в «Надихаю дихати» ще є багато інших людей, і всі вони різні. Якимось чином ми всі об’єднані такою ідеєю і мрією, аби Київ став зеленою столицею Європи.

Ж: Це було так — я йшов, бачу…Копія файлу __DSC0195.jpg_ copy— Даша шию вивихнула…

Ж: Так. Ще й з ялинкою йде, я кажу: «Куди це ти?» А вона: «Саджати ялинку». Ну, і я пішов з нею. А якщо чесно, то ми зустрілися на програмі емоційного лідерства. Там ми прийшли до думки — якщо ми вже всі разом зібралися, то можемо втілити в життя якийсь соціальний проект. Ми розглядали декілька таких і врешті-решт обрали саме «Надихаю дихати». Ми вирішили, що візьмемо якусь ділянку в Києві або в Київській області і висадимо її деревами. Доречі, в Зеленбуді кажуть, що правильно казати не «саджати», а «висаджувати».

— Багато в чому можна допомогти розвитку суспільства, міста, України, але чому саме дерева? У вас з ними особисті стосунки?

Ж: З деревами? Так, ми дендрофіли. Вчора в нас була така дендрофільна розмова, дуже вона смішна. Мені дзвонить Женя (ще один учасник проекту прим.ред.) і каже, що був на одній локації і вона йому так сподобалась, так сподобалась, але якісь «гади» вже висадили там дерева. Я так сміявся, бо це неймовірно смішно і круто, що люди кажуть, що якісь «гади» вже висадили дерева.

Д: Скоріше б таких гадів в нас в країні побільшало.

Ж: На правду, якось воно співпало з нашими цілями і цінностями. Озеленення, дерева — це ж життя, а зараз відбувається тотальна вирубка лісів, і ми маємо щось протиставити цьому. Вийти з того стану, коли ми просто лаємо тих, хто це робить. Адже що ми робимо? Ми просто емоційно виражаємо своє незадоволення. Цього недостатньо — ліси продовжують вирубувати, не зважаючи на наше суспільне незадоволення, і ми вирішили, що будемо висаджувати дерева.

Д: Я згодна з Женею, що це не тільки про дерева — це про самосвідомість. Про те, щоб запустити хвилю, спонукати людей подумати про своє майбутнє, про те, як вони можуть впливати на своє життя. Не просто сидіти і скаржитись, а переходити до практики змін.Копія файлу __DSC0214.jpg_ copy— Як зараз проект себе почуває?

Ж: Ми вже домовились з Зеленбудом про співпрацю, вони надали нам ділянки, де мають бути висаджені дерева, бо на правду цим має займатися Зеленбуд. І проект зараз на тій стадії, коли ми готові йти до спонсорів і людей по кошти, бо, звісно, вони потрібні. Так потрохи збираємо невеличкі суми і домовляємося — яку саме ділянку брати до розробки. Локацій дуже багато, більше 40. Наприклад, багато в Голосіївському районі, на лівому березі, на Печерську. В Києві зараз мають бути висаджені біля 7000 дерев, хоча, як на мене, це дуже мало. Я б висаджував і висаджував.

Д: З Зеленбудом ми співпрацюємо з декількох причин: по-перше, не можна висаджувати в Києві дерева де завгодно і які завгодно. До кожної локації є вимоги по віку дерева, по сорту дерева. А по-друге, необхідно, щоб після висадки Зеленбуд взяв дерева під опіку — поливав їх, доглядав і все інше. В нас з Зеленбудом вже є домовленості, що він бере наші майбутні дерева собі на баланс і доглядає їх.Копія файлу __DSC0117.jpg_ copy— Бачила в вас на сторінці негативні відгуки, які стосувались самоуправства, то чи справді не можна самостійно висаджувати?

Ж: Українці – анархісти. Я не хочу геть врегульовувати ці питання, якщо людина хоче висаджувати дерева — хай висаджує. Більше проблем приносять люди, які вважають певні ліси суто сировинними. Ці люди висаджують дерева для того, щоб їх потім зрізати, а те що білочка там завелася і все таке, вони не беруть до уваги, бо яка білочка, який їжачок, яка екосистема — це ж все бізнес. Якщо ми живемо в 21-му столітті, то маємо розуміти, що ліс — це екосистема, а не просто сировина. Наприклад, в Швеції є паперова фабрика, яка використовує деревину. Навколо неї є ліси. Вони споживають ці ліси, але ці ліси продовжують рости.

Д: Звичайно, часто люди саджають самостійно дерева і не знають як правильно це робити. Наша ж ціль це не тільки висадити дерева, а й займатися інтерактивною мапою. Тобто ті всі об’єкти, які нам надав Зеленбуд, ми візуалізуємо на нашому сайті. Ми пишемо характеристики цих об’єктів, пишемо, які дерева потрібно саджати. І людина, яка справді хоче посадити дерево, може, використовуючи цю карту, зробити це. І вона буде впевнена, що садить саме те дерево і саме в тому місці, де це потрібно.Копія файлу __DSC0149.jpg_ copy— Який ваш особистий стосунок і внесок до «Надихаю дихати»?

Д: Перед новим роком одна з організаторів, яка займається миловарінням, зварила мило ручної роботи, яке ми називаємо «милки-йолки», і запустили таку акцію — пропонували людям його купити на ту суму, скільки хто готовий віддати, а ці гроші підуть відповідно в наш проект. І пропонували людям долучитись до висадки дерев. Тобто коли в нас буде вже встановлена остаточна дата висаджування — ми обов’язково всіх запросимо взяти участь. Женя ж, насправді, не вперше займається деревами.

Ж: Так, я висаджую дерева самостійно. На своїй ділянці біля дома — дерева, кущі. Справа в тому, що якщо ми будемо себе привчати доглядати за кимось або за чимось, то ми привчимося відчувати один одного — це найголовніше. І через такі прості речі як висадка дерев і поливання ми можемо зробити дуже багато речей — я вам точно кажу. Цей проект дуже простий — робити майже нічого не треба: купив дерево, посадив, полив, сфоткався, відзвітував, папірці підписав і все. І взагалі, я такий, що все б засадив, геть все.Копія файлу __DSC0086.jpg_ copy— І жив би на дереві?

Ж: Так. Ну, не зовсім на дереві. В мене колись були такі думки… Добре, розповім: є декілька способів погребіння людей: закопали в домовині, або спалили. І зараз є третій спосіб, що поступово набирає оберти в світі. Тіло померлого поміщають в розчин, і із цього розчину зрештою виходить десь відро добрив, тобто з людини роблять добрива і потім саджають туди дерево. Від того, що залишилось від нікчемного життя людини,  виростає рослина. Потім нащадки можуть прийти до цього дуба і дивитися на нього, відчути його подих. Це неймовірно круто, бо так просто. Наприклад, нещодавно був на лукянівському кладовищі і бачив маленьку таку собі могилку, в якій похований трьохрічний хлопчик, який помер в кінці дев’ятнадцятого сторіччя. Навіщо — я з повагою ставлюсь до людей, — але навіщо там сто з чимось років цей клаптик землі займати? Ну він про що? Вже й духа немає цієї дитини. Мені це мало зрозуміло. Треба вмикати мозок, якщо всі кладовища можуть стати лісами. А це ж багато.

— Круто, я навіть сама тепер хочу, щоб мене так поховали.

Д: і я захотіла, не чула просто про таке.

— Ну все, тепер буде плюс три дерева.

Ж: Ну і ось таким чином ти і не егоїст вже. Бо ти ж при житті егоіст, і після смерті ще хочеш показати всім своє его за допомогою гарного вишуканого надгробку. Ну навіщо це нам, щоб хтось приходив? Ну нехай приходять і дивляться на це дерево. Нехай поллють його. Це ж абсолютно різні речі. І таким чином, якщо ми будемо просувати свій мозок в цей бік, подивимось, може через сто років. чи менше, щось зміниться.Копія файлу __DSC0064.jpg_ copy— А як люди відносяться до вашого проекту? Багато прихильників?

Ж: Прихильників звісно багато. Ідея ж проста, на поверхні. Ми кожен день чуємо, що десь вирубили-вивезли, вирубили-вивезли, браконьєри і таке решта. Ми кажем: добре, все, харош скиглити, треба вже щось робити. І в моєму оточенні практично всі підключились. Звісно, з’являються люди з негативними коментарями, і це добре, що вони з’являються, бо 80 % нашого населення чесно кажучи, пофігісти.
Я мешкаю в Бучі, там практично вже немає лісів — все вирубили. І більшість бучанців це абсолютно не турбує, їх це влаштовує. Ось їм зробили цей парк посеред лісу, ну вирубили ліс, залишили парк, і вони всі радіють. Я не розумію, як так відбувається, але залишати це просто так не можна.

— Який ще досвід участі в благодійних проектах ви маєте?

Ж: Наприклад, колись ми започаткували такий проект як «Дорога додому». Це був шостий-сьомий рік, ми прийшли до фонду, який колись існував — Україна 3000, фонд Катерини Ющенко, і запропонували їм нас підтримати. Ми збирали гроші для онкохворих дітей, аби закупити в Охматдит деяке устаткування і допомогти конкретним дітям. Вже почали виходити на доволі високий рівень і на УТ-1 кожну суботу в нас була півгодинна програма «Дорога додому». Розповідали про дітей, про те, що коїться, що рак — це не вирок, що треба боротися, треба суспільна увага і дуже багато речей. І ось в той час фонд вигадав зробити лікарню майбутнього. Побачили, що ми робимо, і вирішили самі робити лікарню. Ми звичайно знаємо, що з цією лікарнею зрештою трапилось. Свій маленький проект ми зробили, але досвід тієї лікарні доволі зіпсував відношення українців до благодійності. Проте, на мою думку, неважливо, що були якісь невдалі проекти. Не можна ж через це переставати робити щось добре взагалі.

Д: Щоб я саме виступала в якості організатора, то це перший. Взагалі я дуже позитивно ставлюсь до благодійності і весь час, як тільки маю можливість, намагаюсь допомогти. Кілька місяців тому мені спала на думку ще одна ідея, яку я планую втілити. Мене дуже турбують безхатні, які є на наших вулицях. Я завжди думаю: «Чого ж вони всі такі безхатні?». В мене є така фішка: я іноді підхожу і розмовляю з ними. Кілька тижнів тому бачу в метро одного, звичайний такий нормальний чоловік сидить, одяг більш-менш охайний, поряд стоїть його рюкзак. Я підхожу і кажу: «Чому ти тут сидиш, що трапилось?» Він розказує про те, що втратив дім. Мешкав чи то в церкві, чи то в монастирі, але його звідти попросили піти, і ось він вже другий день живе на вулиці, бо йому немає куди йти. Тому я б хотіла в майбутньому побудувати для безхатьків не гуртожиток, а може освітній центр, який надавав би їм притулок, навчання в якійсь сфері, допомагав би їм соціалізуватися і приносити користь суспільству.

Ж: В нас є столові, які годують людей і там безхатьки можуть прийти переночувати. Це під красним хрестом, а також деякі приватні благодійники є. Проте мені здається, що багатьох з нас треба соціалізувати, не тільки безхатьок. Так би мовити, навчити ловити рибу, бо в нас більшість людей не знають, як це робити.Копія файлу __DSC0127.jpg_ copy— А чому нас може навчити природа?

Ж: Якщо ми будемо розмежовувати себе і природу, то це до добра не доведе. Ми є єдині, ми — частина екосистеми. Єдине, що можна робити, це вчитися в природи бути природою. Скажіть, ви колись ставили собі питання, скільки років ви б хотіли жити? Навіщо люди хочуть жити більше ста років? В нашій парадигмі після 60-ти людина починає утилізуватися. Ну все. Тобто, або людина стає тягарем для своїх дітей, або ще щось. Чому після 60-ти людина не має квітнути, бо вона все пропрацювала, заробила собі все, що є? Якщо зараз вигадають щось, що продовжить життя. Навіщо? Навіщо людям продовжувати існувати, якщо вони не можуть з гідністю прожити навіть те життя, яке в них є? На правду, я б не ставив природі ніяких завдань. Ми маємо вчитись у навколишнього середовища, ми маємо вчитись в дерев, у всіх істот, ми маємо вчитись на прикладах людей, яких ми поважаємо. Нам треба навчитись багато чому.

Д: Те, чому мене вчить природа і чим вражає — це безкорисливою віддачею. Маю на увазі, що вона готова віддати все, що має, не потребуючи щось взамін, і готова віддавати до своєї смерті. Скільки є — стільки і віддасть.

Надихаю дихати

Фото: Анна Ленда

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.