Холодні будинки
в різних частинах міста
переховують нас до весни.

Байдуже, три кілометри
між нами чи триста,
аби не було війни. (c)

— Я не буду говорити з тобою про музику. Гадаю, що про це ти розказала вже достатньо у своїх численних інтерв’ю.

— Дякую. І про виникнення назви ONUKA. І про те, як ми об’єднуємо етно-фолк та електроніку.

— Домовились. _MG_5028— Розкажи мені про свого дідуся?

— Він, на жаль, пішов від нас вісім років тому… Мій дідусь – це такая людина, навколо якої обертається світ. Він був головною людиною в сім’ї, в компанії друзів, на фабриці, де працював. Така людина-титан, дуже харизматична та розвинута особистість. Він був дуже мудрим, талановитим та ерудованим. Воював, був поранений, потрапляв до концтабору та втікав звідти… В мене був тісний зв’язок з дідусем з самого дитинства, і ми завжди були спорідненими душами. В принципі, дідусь був дуже суворою людиною, але поряд зі мною він танув і був дуже ніжним. А коли постарішав, то став зовсім чуйним, бо, мабуть, не було вже сил на свій міцний характер. В мене є три брати – двоюрідні та рідний – і тільки я, єдина онука, продовжила його музичний шлях, вивчаючи гру на сопілці. Пам’ятаю свій перший концерт у Чернігові, у чернігівському театрі з величезним оркестром. Мені було 9 років, і я мала зіграти дуже складний твір, що був написаний спеціально для сопілки. Взагалі, то було дуже дивно, бо в світі буквально декілька творів, що було створено саме для сопілки з оркестром, уявляєш? І я мала зіграти класику сопілкарства з усіма віртуозними моментами. Я вчила цей твір цілий рік, і коли відбувся концерт, дідусь сидів в залі і ридав протягом всієї моєї гри… Я зараз думаю про те, як було б чудово, щоб Євген (Євген Філатов, The Maneken – чоловік Нати, прим.ред.) познайомився з дідусем. Нажаль, він його не застав.

— В тебе є улюблена історія, що пов’язана з дідусем?

— В нього був ювілей – 50 чи 60 років, не пам’ятаю. І в той же час капела бандуристів їхала великим автобусом з гастролей. Вони заїзджали до Чернігова і керівник сказав, що треба ж заїхати до Шльончика та привітати його з днем нарождення. І на нашу маленьку вуличку в приватному секторі заїхав той величезний автобус. З нього вийшли сорок чоловіків і почали співати привітальну пісню. А сусід, що жив поруч, одразу ж викликав міліцію, мотивуючи це тим, що отут, просто зараз, зібралася таємна зустріч націоналістів. Ну, приїхали ті два міліцонера, і, звісно, за кілька хвалин вони вже сиділи за столом й пили горілку. Бабуся моя завжди була і є гостинною. В Чернігові у нас завжди було свято і гості. Я дійсно не пам’ятаю дня, щоб хтось до нас не зайшов. Одразу виходила бабуся, давала обід. Велика гостинність панувала в домі. І мені дуже сумно думати про те, як бабуся прийняла ту порожнечу, що прийшла після того, як дідуся не стало… Ми з Євгеном дуже часто її навідуємо, та і мій брат із сином до неї їздять. Постійно створюємо якісь свята для бабусі, і всі домашні ювілеї відбуваються саме там.

— А щось зі свого музичного дитинства?

— Є історія про оркестр, до речі, в якому я грала маленькою. Пам’ятаю те відчуття, коли мені треба було зайти в музичне училище, в клас, де сиділи п’ятдесят студентів. Я так боялася, що моя мама взяла мене за руку і просто запхала в той кабінет. Грати я взагалі не боялась, але боялась уваги хлопців, які були старші за мене на сім-вісім років. Та коли я зіграла той складний твір, всі дуже дивувались тому, як маленькая дівчинка це зробила. Так виявилось, що зараз зі мною в ONUKA грає один з музикантів того оркестру з мого дитинства. Ми випадково зустрілись в Києві у студії, коли я шукала музиканта, що грає на тромбоні. І прийшов Сергій Кашин – людина з мого музичного дитинства. Правду кажуть, що і світ тісний, і Київ – велике село. Перехрестні стежки, я так вважаю.

— Про велике село – чиста правда.

— Цікава історія, до речі, про бандуриста мого – Євгена Йовенко. Спочатку в ONUKA був інший бандурист, який знімався в нашому відео Look. Але він є заслуженим артистом з численними виступами і не зміг з нами гастролювати. Виявилось, що нам треба дуже швидко знайти йому заміну, а в мене, звісно, небагато знайомих бандуристів. І через треті руки нам порадили хлопця, що і грає добре, і виглядає так, як нам треба. Ми вивчили з Йовенко партії, він відіграв перший концерт, і потім вже виявилось, що він родом також з Чернігова, а його батьки – друзі мого дідуся. І що він навіть у дитинстві був у мене вдома, спілкувався з бабусею і бачив мене маленькою. Але він настільки соромився мені про це розказати, що мені про це повідали інші люди. Я зрозуміла, що наш бандурист – то є мій талісман. Він найпрекрасніша і найдобріша людина, яку я знаю у своєму житті, і він настільки наївний та чистий, що навіть не віриться, що такі люди досі існують у нашому світі._MG_5006— Магія якась. Таке взагалі буває?

— Слухай ще. Історія про те, як знайшла одну свою фотографію, де я на виступі в Батурині. Був якийсь ювілей, присвячений пам’яті Івана Мазепи, і мені запропонували вперше в житті взяти участь у першому, так би мовити, серйозному виступі. Там треба було зіграти на сопілці і заспівати декілька українських пісень. Всі сусіди мені шили народний костюм, щоб було в чому виступити. А за кілька днів до цього я впала з велосипеду, сильно травмувалась, мені зашили підборіддя, і на ньому були шви, які треба було виймати. Все обличчя в зеленці було! Після падіння пам’ятаю, як брат побачив, що я лежу вся у крові, поніс мене на руках додому, кричав, що треба викликати швидку, а я переживала, щоб, не дай Боже, не відмінився мій виступ. Він ніс мене, а я кричала: “Все одно поїду на виступ до Батурина!”. Звісно ж я поїхала, і на тому фото з Батурина, я стою з сопілочкою, рваним підборіддям у зеленці, а окомпанує мені чоловік на гітарі. І виявилось, що той чоловік – батько мого бандуриста. Я про це дізналась минулого року, коли виклала цю фотку, а Євген Йовенко каже, що це ж, мовляв, його батько. Ти уявляєш? Я вже нічому не дивуюся, бо все одно доля тебе знайде, як би ти сильно не намаагався від неї сховатися.

— Ким ти, до речі, мріяли стати, коли була маленька? Який твій найперший спогад на цю тему?

— Я хотіла стати диригентом хору. Не знаю, чому, але саме ця професія. Я тоді навіть і на хор не ходила. Можно сказати, що моя мрія здійснилась, хоч і трохи в іншій варіації._MG_5076— А в тебе був період в житті, що не пов’язаний із музикою взагалі?

— Так, був такий етап. Десь тоді, коли мені було 15 років. До цього віку я брала участь у шкільному колективі “Світанок”, в якому грала та співала. Але в 15 я зрозуміла, що я вже не та 9-річна дівчинка з сопілочкою, а вже підліток, якому це не цікаво. Взагалі, в мене в дитинстві була, як я вважаю зараз, серйозна проблема – дуже багато уваги від дорослих. Це проблема, якій навіть зараз ніхто не приділяє багато уваги. Діти талановиті, або конгеніальні, які з дитинства живуть дорослим життям, як було в мене, — це взагалі не дуже добре. Я постійно була на гастролях, і ніколи не гралася на дитячому майданчику, бо мені це було нецікаво. Мені хотілося виступати, вивчати нові твори, та грати на музичних інструментах. Я розуміла, що особлива, бо, звісно, і все моє оточення казало про те, яка ж я талановита дівчинка. Це все не може не відкладатися на психіці, навіть беручи до уваги той факт, що в мене ніколи не було зіркової хвороби. Я зрозуміла, що треба зав’язувати з сопілочкою, грубо кажучи, і в мене почався юнацький максималізм, коли я не могла зрозуміти – хто я та для чого. Я, доречі, хотіла вступити до київського музучилища, але я дуже рада, що не вчилась в будь-якому вищому музичному закладі, бо впевнена, що це б дуже мене змінило, і я б ніколи не змогла написати свої пісні, і взагалі – була б іншою людиною.

— Я розумію, про що ти кажеш…

— Я дуже добре вчилася в школі. В мене були тільки гарні оцінки, і я навіть закінчила школу з золотою медаллю. Але я не любила школу. Це був важкий період з шестиденним навчанням по вісім уроків, з поглибленим вивченням кількох мов. І я зубрила ті уроки кожного дня до глибокої ночі, то ж коли я закінчила одинадцятий клас, я пішла до мами і сказала їй, що мені це набридло. Я не хочу йти в нормальний інститут. Я не хочу більше зубрити. В мене реально був нервовий зрив, і я вибрала собі інститут з найменшим конкурсом. Спеціальність – етнокультуролог. Мені здається, що дитина, яка в сімнадцять років за власним бажанням хоче стати етнокультурологом – це одна дитина на мільйон. Взагалі, хто в такому віці розуміє, ким він хоче стати? Це тупість, яка прийшла до нас ще з радянських часів.

— Повністю підтримую.

— Ну, звісно, я майже не ходила до свого інституту. Приходил на сессії, копіювала у когось конспект, вивчала напам’ять за декілька тижнів, здавала на п’ятірки і ще й підказувала тим, хто ходив на пари кожного дня. Останнє мене дуже бісило. Я не розуміла, як можно півроку ходити і вчитися, щоб потім завалити екзамен. В мене є схильність – вивчати все від А до Я. В мене не було жодного випадку, щоб я не знала відповіді на якесь питання з предмету. Це в мене від тата – така надвідповідальність.

— Тут десь має початися етап, де ти відкриваєш для себе нове музичне життя.

— Я познайомилась зі, скажемо так, київською тусовкою. Мене підстригли, пофарбували, і я перетворилася з україночки-з-сопілочкою в дівчину, що закохалася в електронну музику. Мій брат вчив мене грати за діджейським пультом, і з 18-ти років я мріяла стати діджеем, але я дуже боялась, що я неправильно шукаю потрібну музику, і вона нікому не сподобається. Я боюся цього до сих пір. Не знаю, звідки це в мене…_MG_5023— А твій перший проект Tomato Jaws?

— Він почався ще в випускних класах.

— Серйозно?

— Так. Він проіснував одинадцать років. Уявляєш?

— Я вперше чую цю цифру, вибач…

— Перший реліз відбувся в 2002 році. Взагалі проект був класним, і він дуже випередив свій час. Ми ж були першими в Україні, хто почав грати елетронний live з вокалом. Після того з’явилися Gorchitza Live Project і The Maneken. І ми втрьох були на електронній українській сцені дуже довгий час. Це зараз мільйони гуртів, один краще за іншого, і це круто, але тоді відчувалась конкретна ізоляція. Люди в той час, чесно кажучи, навіть не знали, як реагувати на нашу музику, але якби Tomato Jaws запустився зараз, я думаю, це був би успішний проект. Не дивлячись на все сказане, гурт проіснував одинадцять років без жодної інвестиції, і всі ті роки команда гурту не працювала на інших роботах. У нас були гастролі, круті фестивалі, ремікси від відомих діджеїв. Але згодом ми, звісно, виросли. Коротше кажучи, все змінилось, і ми завершили проект. Так з’явилась ONUKA.

— Просто так? Такою, яка вона є зараз?

— Так. Я нічого не продумувала.

— Тобто, ти просто “перейшла дорогу” з одного проекту в інший?

— Грубо кажучи. Але та дорога була дуже болісною і тяжкою. Я пережила фрустрацію, депресію, думки про те, що я можу залишитися нереалізованою. Найгірше після закінчення Tomato Jaws було відчувати, що я загубила себе… Я не прописувала собі новий образ, не думала про те, якою мовою буду співати. ONUKA стала такою, бо я її взагалі не планувала. І це було дуже гарним рішенням. В мене дуже розвинута інтуїція, я відчуваю все, що коїться навколо. Навіть можу передбачити деякі події. Не знаю, звідки це, але я завжди слухаю свій внутрішній голос._MG_5054— Ти пам’ятаєш свій перший концерт ONUKA?

— Так. Мені було дуже страшно. Дуже! Перелякалися тоді усі. Це був концерт Євгена (Філатова – прим.ред), під час якого ми презентували ONUKA як його side-проект. В нас було всього п’ять пісень, але люди прийняли нас нереально круто! Звісно, під час концерту зламалось все, що могло зламатись, а на наступний день, від великого перехвилювання, в мене зник голос. Переглядаючи потім наш виступ на відео, я думала, що вистрибну з вікна, бо я вважала наш дебют повним провалом, але у глядачів була інша, набагато позитивніша думка. Мені подарували стільки квітів, скільки в житті не дарували. Наче концерт Софії Ротару, чесно. Я була дуже вражена тим, як нас прийняли.

— Скільки вже минуло концертів з тих пір?

— Було близько 150 концертів. Але ж це різні зали, різні фестивалі, і зараз, наприклад, наші виступи виглядають зовсім інакше. Тепер ми робимо інші акценти і мені це дуже подобається. Я зрозуміла, що просто музикою і філігранним виступом ти нікого не здивуєш – треба, як-то кажуть, запалювати. А я ж людина анти-вогонь. І якщо спочатку я була суцільною статикою, то в останній час я трансформувалася. Зараз ми на сцені запалюємо, і це подобається як нам, так і людям у залі.

 

— С ким би ти хотіла заспівати у дуеті?

— Мабуть, ні з ким. Поки що.

— Я маю на увазі не записати дует, а просто сісти десь на кухні, і заспівати.

— Заспівати я б не заспівала, бо дуже соромлюся. А от подитивится на когось здалеку… Хотіла б одним оком подивитися на Bjork. Тільки б не спілкуватись. Ще хотіла б познайомитись з Юрієм Гагаріним. Я дуже цікавилась його життям свого часу…Він же був цілим символом епохи, розумієш?_MG_5075— Розкажи мені про Чорнобиль. Чому тебе туди так тягне?

— В мене тато – ліквідатор. Коли сталась трагедія на ЧАЕС, мені був рік. Тато весь час був там, і коли повертався додому, я його не впізнавала. Взагалі, в мене є дивна схильність до якихось “похмурих” професій — я б легко могла працювати слідчим, або патологоанатомом. І Чорнобиль завжди заманював мене оцим своїм жахом катастрофи. Коли я вже стала трохи дорослішою, я багато разів їздила до Зони, стояла під парканом, і мріяла, щоб мене пропустили хоча б на годину. І настав день, коли я вперше туди потрапила. Ти знаєш, я навіть мріяала переїхати до Чорнобиля, щоб там жити.

— Серйозно?

— Так. Але то була нездійненна мрія, і наступне, що оселилось в моїй голові, було бажання попрацювати на станції. Хоч б на кілька місяців! І трапилось диво – через знайомих я домовилася, щоб мене прийняли туди на практику.

— Коли це було?

— Декілька місяців тому. Як раз після мого весілля з Женею. Це був наш “медовий” місяць.

— Дуже романтично.

— Ага. Жили в готелі, кожного дня на електричці їздили на станцію. Я була щасливою, чесно! І ти розумієш, у Зоні є одна штука – вона тебе або приймає, або ні. І коли я вперше туди потрапила, я теж була з Женею, це була найкраща поїздка. Після того я написала альбом Vidlik. Зона стала для мене чистим натхненням. Я ж насправді стовідсотковий інтроверт. Мені завжди хочеться десь сховатися. До 20 років я боялася купити в метро жетон, бо мені було ніяково спілкуватися з незнайомою людиною за віконцем.

— Як же ти зараз виступаєш?

— Робота над собою. Кожного дня. Найбільше моє досягнення – це те, що я вилікувалася від депресії. Справа у тому, що ніхто не вірить в те, що депресія – це хвороба, розумієш? Всі завжди кажуть: “Візьми себе в руки, ти що?”. А депресія – це коли не можеш елементарно встати з ліжка. Просто не можеш. І я з цим впоралась, бо Євген не міг жити зі мною в такому стані. І я розуміла, що без нього в мене взагалі не буде ніякого життя. Я просто без нього помру. І це стало для мене єдиним мотиватором._MG_5011— Моя бабуся постійно слухає чернігівське радіо. В неї там одна радіохвиля, яку не можна перемикати. На цьому радіо дуже багато українського: і пісень, і творчих зустрічей. І в мене було декілька ефірів на цьому маленькому радіо, від яких я не відмовлялась, щоб бабуся могла мене послухати. І на цій радіохвилі дуже часто грає наша пісня “Місто”. І після кожного разу, коли бабуся її чує, вона мені телефонує і каже: “Наталочка, а я чула тебе по радіо”. Це просто неймовірно круто! Розумієш?

Фото: Софія Возняк

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.